За давньою українською традицією обід вважався священним. Обідали завжди всією родиною в один і той же час. Першим за стіл сідав глава сім'ї — на покуті гад образами. Це місце було найпочеснішим: для дорогих гостей, весільних молодих, баби-повитухи. Під час обіду заборонялося сміятися, галасувати і навіть голосно розмовляти. На Київщині говорили: "Чи ж можна сміятися, коли їдять? Треба помити руки, тихо помолитися, мовчки сідати до столу і не лізти поперед батька. Перша ложка — хазяїна, а за ним уже всі домашні їдять". На Полтавщині побутувало повір'я: "Як хто за обідом вилається, в хаті хліб переведеться". Тому всі тихо і поважно обідали. А дітям не дозволяли й ногами качати під столом, бо нечистий причепиться. Не можна грюкати ложками чи ножем. Як щось упаде з рук, коли обідають, то якісь збитки трапляться. Їли із спільної миски, кожен своєю ложкою. Якщо сім'я велика, дітей садовили окремо. Певний демократизм виявлявся у звичаях обідати разом із робітниками, несподіваними гостями, яким видавали ложки і запрошували до трапези. Не допускали до спільного обіду лише людей, які заплямували себе "нечистою професією" (наприклад, шкуродерів). І в пекарських цехах таких людей не допускали до тіста (хліб вимагав бездоганної чистоти й моральності).