Перед нами — листочок із “Українського народного календаря” на п’ятницю 18 березня 2011-го: “110 років від дня народження В. В. Кричевського (1901—1978), українського живописця у США”. Видавництво “Преса України”. Наклад 72 000 примірників.
Звісно, все знати неможливо. Але ж хто так впевнено й коротко — трьома словами висловив дефініцію майстра? Мабуть, просто відкрили біографічний довідник “Мистецтво України”, виданий за редакцією А. В. Кудрицького “Українською енциклопедією” імені М. П. Бажана 1997 року, де на сторінці 337-й у статті про Василя Васильовича Кричевського (11 рядків) перше слово — “живописець”, а останнє — “у США”.
Аби шановні читачі мали повніше уявлення про сьогорічного ювіляра, наведемо повний енциклопедичний текст:
“Василь Васильович Кричевський. (18.ІІІ.1901, Харків — 16.VІ.1978, Маунтен В’ю, Каліфорнія) — живописець. Син В. Г. Кричевського. Закін. 1923 Київ. худож. ін-т, де навчався у батька. Працював на Одес. та Київ. кхф (оформив 16 фільмів, у т. ч. “Земля” О. Довженка). Згодом зайнявся станковим живописом (писав портрети і краєвиди) та графікою (оформляв книжки та нотні видання). З 1949 — у США” (підкреслення наші — авт.).
Хай буде на совісті видавців “Календаря” і така деталь: відомий український оперний співак Михайло Іванович Донець, народний артист УСРР із 1930 року (!) народився 1883 року, а от помер, за “Календарем”, двічі: 24 січня і 10 вересня одного 1941 року!
Але повернімося до В. В. Кричевського. Формально все начебто так, але ж живописцем Василь Васильович був не тільки в США. Батько Василь Григорович Кричевський (1872—1952), у якого навчався, був визнаним майстром живопису, архітектури, графіки, художником театру і кіно, майстром декоративно-ужиткового мистецтва, педагогом, професором. До речі, він є автором дизайну сучасного герба України — Тризуба, створеного 1918 року. Вчився Василь-молодший і в професора Федора Григоровича Кричевського (1879—1947), свого дядька, теж видатного українського живописця і педагога.
На студентській лаві познайомився з Оленою з дому Коломійців, теж художницею та майбутньою дружиною. Шлюб брали в Олександро-Невській церкві на Липках. 2 вересня 1926 року в них народилася дочка — Катруся, нині теж відома українська художниця.
Старший брат Василя Васильовича — Микола Васильович Кричевський (1898—1961) 1919 року з театром Миколи Садовського виїхав на гастролі до Чехословаччини та в Україну вже не повернувся. По закінченні Художньо-промислової школи в Празі, 1928 року поїхав до Парижа, де й залишився назавжди.
Щодо роботи в кіно, зокрема й співпраці з Олександром Довженком і кінооператором Данилом Демуцьким, варто нагадати, що в ті часи кожен постановочний епізод створював художник: декорації, костюми, освітлення тощо. Так знімали 1930 року всесвітньо тепер визнаний шедевр кіномистецтва фільм “Земля” та решту — 15 стрічок, повноправним співавтором яких був Василь Кричевський. Цікаво, що натурні сцени знімалися тоді на Полтавщині, на тлі справжніх хат, клунь, вітряків і млинів, а учасники масових сцен фігурували у власному українському одязі, а не запозиченому з костюмерних кіностудій. Принагідно Василь Кричевський малював чарівні полтавські краєвиди, а потім не раз повертався до цих етюдів, повторюючи їх за чудовою зоровою пам’яттю. Його мистецький талант розвинувся і сформувався під впливом батька й дядька, але кожен із членів мистецького й родинного клану Кричевських залишився виключно самобутнім і оригінальним. Всебічно обдаровані Кричевські втілили неабиякі здібності в різних жанрах мистецтва. Це стосується не тільки старшого покоління, чоловічої гілки, а й жіноцтва Кричевських — дружини Василя Васильовича — Олени Євгенівни та їхньої дочки — Катерини.
У 30-х роках Василь Васильович викладав у Київській художньо-промисловій школі, співпрацював із книжковими видавництвами. Серед станкових творів цього періоду — портрети, краєвиди Полтавщини, Канева, Криму, Києва. Василь Васильович особливо майстерно зображав небо й хмари, досконало компонуючи сюжет, де так відчутне саме його, В. В. Кричевського, бачення й відчуття стану природи, ніжність і соковитість кольорів, загальний піднесений, радісний настрій — усе те, що так відповідало вдачі митця. Назавжди в серці художника залишилася своєрідна, замріяна краса Полтавщини: Лебедин, Ворожба, Шишаки — навіть назви цих місць заворожують!
Коли почалася війна, Василь Васильович як старший за призовний вік не підлягав мобілізації. Але з них, “підстаркуватих” солдатів сформували якийсь підрозділ та відправили пішим маршем до Полтави. Так він опинився в оточенні та мусив повернутися додому, у Київ. Засобів до існування не було, щоб виживати, писав разом із дружиною етюди тої ж Слобожанщини, Криму та Києва — на продаж і портрети на замовлення. Усі троє — Василь Васильович, Олена Євгенівна та юна Катруся брали участь у двох київських художніх виставках, які експонувалися в “музеї з левами” влітку 1942 та 1943 років. Мали успіх. Нагадаймо: українське образотворче мистецтво на другій виставці представляли 216 київських художників — від молоді до таких “метрів”, як брати Василь та Федір Кричевські, Григорій Світлицький, Анна Крюгер-Прахова, Іван Хворостецький, Борис Крюков, Людмила Морозова, Федір Коновалюк, скульптори Володимир Климов, Іван Кавалерідзе та інші.
23 вересня 1943 року невблаганний перебіг історичних подій змусив Кричевських залишити затишне київське помешкання на Обсерваторній, 10 та переїхати до Львова, потім до Праги. Там Василь Васильович зустрівся з Вратіславом — приятелем по київській 4-й гімназії, а Катруся дістала змогу продовжити художню освіту, розпочату в Києві перед війною. Далі були поневіряння у трудових концтаборах у Німеччині, по війні — табори переміщених осіб, а для Катрусі — навчання в Гейдельберзькому університеті. За тих складних обставин Василь Васильович створював Різдвяні та Великодні листівки, займався церковним живописом, а Олена Євгенівна майстерно виготовляла ляльки в українському вбранні — з того, що було під руками. Адже справжні творчі особистості не можуть жити інакше.
1949 року Кричевські переїхали до сонячної Каліфорнії, де й проминули ще майже тридцять років життя Василя Васильовича, сповнених боротьби за виживання та, попри все — творчої праці. Там і нині мешкає його дочка Катерина Кричевська-Росандіч, заслужений діяч мистецтв України. Успадкувавши мистецький талант від двох попередніх поколінь Кричевських, пані Катерина багато чого навчилася не тільки у батьків, а й від дядька Миколи під час перебування у нього в Парижі та в Італії. Разом із батьком брала участь у численних художніх виставках в Америці, а 1993 року відвідала рідний Київ та Полтаву, де також експонувалися твори родини Кричевських. Пані Катерина зробила щедрі дари багатьом мистецьким музеям України та Сполучених Штатів Америки. 2006 року в київському видавництві “Родовід” побачили світ “Мої спогади” Катерини Кричевської-Росандіч, перевидані 2010 року англійською мовою в США під назвою “Recollections of a Life” (Спогади життя). На сторінках цих видань донька велику увагу приділила життю і творчості свого батька, якого нині з належною шанобою згадують в Україні — з нагоди 110-х роковин від дня народження. Твори майстра — представника потужного мистецького грона Кричевських — зберігаються в багатьох музеях і приватних колекціях світу.
А ми пишаємося тим, що зібрали повнішу інформацію про Кричевських.