Під час Першої світової війни у 1914—1917 роках воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був у облозі Перемишля, де ледве не загинув від голоду і холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії у тендері паровозу потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників був прийнятий до Театру М. Садовського, одночасно отримуючи освіту у Київському музично-драматичному інституті ім.М.Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919, але видатних ролей на той час не зіграв. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

У 1919 організував разом з давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, який мандрував Наддніпрянщиною. Взимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» сім'я Гната Юри. 20 січня 1920 вони об'єдналися і на базі «Нового львівського театру» був утворений, спільно із Гнатом Юрою та Семеном Семдором, театр ім. І. Франка, керівництво ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найбільш значною роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри). Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Г. Юра, після стажування у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.

Організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсону. Але, внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко, спектаклі припинились і театр розпався.

Після довгих поневірянь по розореній війною, революцією та громадянськими колотнечами Україні Амвросій Максиміліанович потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні. У 1922-26 та 1930-36 — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1925 — у Харкові), опора Олеся Курбаса у театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс у п'єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І.Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т.Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І.Франка, Блазень у «Макбеті» В.Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режиссер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося. Він багато знімається в німому кіно — Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та ін.

У 1925 році «Березіль», як кращий театр України працював у Харкові, на той час столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Невдовзі столицю перевели у Київ, і тепер театр ім. Франка займав столичне положення. Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після компартійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березолю», згодом арештували та розстріляли… А по розпорядженню уряду, у 1935 році стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І.Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев («Останні» М.Горького), Ленін («Правда» О.Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний («Украдене щастя» І.Франка). У цій ролі найбільш повно виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

15 травня 1941 р. Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви і Ленінграду. Майстерність А.Бучми викликала захоплення у широкого загалу російської публіки і здобула визнання колег. Війна не припинила роботи франківців. А.Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942-43). Під час перебування у Ташкенті А.Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.). Знімався: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О.Корнійчука одержав другу Державну премію другого ступеня (1949).

У повоєнний період А.Бучма займався режисурою в театрі і кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, професор. Серед учнів — народні артисти Н.Копержинська, К.Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Обирався депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджений багатьма урядовими орденами і медалями.

Могила Амвросія Бучми

Помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі у Києві (надгробок — граніт; скульптор І. М. Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений у 1964