18 лютого 1918 р. німецькі та австро-угорські війська оголосили про припинення перемир'я і почали наступ по всьому Східному фронту. Як зазначає історик Юрій Фельштинський, відносно невеликі німецькі загони просувалися, майже не зустрічаючи опору: «Через те що панувала у більшовиків паніка і чутки про наближення міфічних німецьких військ міста і станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінськ, наприклад, був узятий німецьким загоном з 60-100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, які приїхали на мотоциклах. У Режіце німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу».[3]

Газети тих днів повідомляли, що, коли німці почали наступ, в Мінську «рада народних комісарів у західній області почала організовувати загони для захисту міста. Однак, дізнавшись про наближення ворога, ця охорона зараз же кинула свої пости і кинулася до вокзалів, беручи поїзди нападом. Жителі замкнулися в домівках, у місті згасла електрика. О 12 годині ночі в місто вступили німецькі війська».[4] Люцина був узятий наступним чином: у містечко «прибуло з Режіц всього 42 людини <німців> у двох вагонах. Німці були дуже стомлені і насамперед вирушили до буфету, де щільно закусили». Після чого ними був „затриманий ешелон солдатів, який готується до від'їзду. Німці вишикували солдатів у шеренгу на платформі, відібрали в них рушниці й заявили: «Тепер ви вільні. Марш, куди хочете, тільки паровозів не отримаєте»“.[5].

Швидкість просування німців доходила до 50 км. на добу [6]. Вони наступали невеликими летючими загонами з добровольців, які, «не зустрічаючи опору, просувалися на поїздах, автомобілях і санях далеко попереду від поволі підтягаються головних сил» [7]. Рушивши від лінії Пінськ-Двінськ-Рига, німці протягом першого ж тижня наступу зайняли Мінськ, Полоцьк, Псков, Ревель.

Надії більшовиків на зведені червоноармійські частини і «пролетарську» Червону Гвардію не виправдалися. За спогадами Антонова-Овсієнка, «Зведені загони в значній частині виявилися недієздатні, дали великий відсоток дезертирства, непослуху. Загони Червоної Гвардії виявили загалом слабку витривалість, погану маневреність і боєздатність»[8]. Дізнавшись про мобілізацію Червоної Гвардії і підготовлюваний перетворенні її в Червону Армію, багато петроградських червоногвардійців поспішили здати зброю і розійтися по домівках [9].

У статті «Важкий, але необхідний урок», опублікованій в «Правді» 25 лютого, Ленін так характеризував ситуацію тих днів:
Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (…) У Радянській республіці немає армії.

23 лютого 1918 року було опубліковано заклик РНК від 21 лютого «Соціалістична вітчизна в небезпеці» [10], а також «Заклик Військового головнокомандуючого» Н. Криленко, який закінчувався словами: "<...> Всі до зброї. Всі на захист революції. Поголовна мобілізація для риття окопів і висилка окопних загонів доручається радам з призначенням відповідальних комісарів з необмеженими повноваженнями для кожного загону. Цей наказ розсилається в якості інструкції в усі ради всіх міст. "[10] Вранці того ж дня Раднаркому був пред'явлений німецький ультиматум, і в ніч на 24 лютого він був прийнятий.

25 лютого, зважаючи на те, що тривав наступ німців та виникла загроза Петрограду, відкрилися призовні пункти і була зроблена реальна спроба почати масовий запис до Червоної армії[2].

3 березня 1918 рік був підписаний Брестський мир цілком на німецьких умовах.